125-років від дня народження Івана Козловського

Батьки майбутнього співака відправили його на навчання до духовної семінарії при Михайлівському Золотоверхому монастирі, де на той час уже навчався його старший брат Федір, і сподівалися, що їхні сини стануть священиками. Іван, утікши з монастиря, кілька місяців жебракував по країні, заробляючи гроші співом. Діставшись до Київського музично-драматичного інституту, підліток вступив до навчального закладу. Приймальна комісія гідно оцінила вроджені дані Козловського й зарахувала його після першого ж туру. Іван Козловський володів гарним голосом світлого сріблястого тембру, широкого діапазону з вільним верхнім регістром.

Під час служби в армії співак дебютував на сцені Полтавського музично-драматичного театру. У 1922 р. зіграв свою першу велику роль – Фауста в опері Ш. Гуно «Фауст». Після демобілізації співав у Харківському (1924) і Свердловському (1925) оперних театрах. З часом його запросили до Большого театру. Вже в перший рік І. Козловському довірено провідні тенорові партії в операх «Травіата» (Альфред), «Дубровський» (Володимир), «Лакме» (Джеральд).

Він виконав понад 50 партій у постановках опер Лисенка, Бетховена, Моцарта, Шумана, Лисенка, Гулака-Артемовського, Рахманінова, Даргомижського. Головні ролі, зіграні у виставах за творами української класики, – Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Петро («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Левко («Утоплена» М. Лисенка), Андрій («Катерина» М. Аркаса). Також виконував вокальні твори радянських композиторів, народні пісні та романси («Засвистали козаченьки», «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Чорнії брови, карії очі» К. Думитрашка та ін.).

У 1936 році репертуар Івана Семеновича розширився. Крім оперних арій, артист починає співати джазові композиції, написані спеціально для нього.

Подібна творча активність привернула увагу представників влади, й у 1941 році оперному співакові вручають Сталінську премію першого ступеня.

Впевненість у тому, що музика здатна зцілювати й піднімати дух, стала стимулом для Козловського у воєнні роки. Під час Другої світової війни Іван Семенович виступає перед фронтовиками, співає як у госпіталях, так і неподалік від передової, до Фонду оборони перераховує понад мільйон карбованців.

У 1954 р. покинув Большой театр після цькування в пресі щодо високих гонорарів. Після цього продовжував займатися концертною діяльністю. У 1966 р. у рідному селі на власні кошти заснував дитячу музичну школу з симфонічним оркестром і забезпечив її обладнанням та інструментами.

У 1990 р. Іван Козловський став лауреатом Шевченківської премії, у 1993 р. – Народним артистом України. Останній виступ співака відбувся у 1990 р. у Будинку Композиторів. У 1992 р. митець видав автобіографічну книгу «Музика – радість і біль моя». Помер 24 грудня 1993 р., похований на Новодівичому цвинтарі.

Іван Козловський ніколи не втрачав зв’язку з українською культурою і Україною загалом. Про це зауважила донька Козловського — Анна: «З Україною, своєю батьківщиною, батько був пов’язаний непорушними душевними узами все життя, до самого кінця. Він любив Україну віддано і ніжно — синівською любов’ю. Любив її звичаї, природу, мову,.. зібрав і обробив українські колядки і був унікальним виконавцем українських народних пісень».